Книга Сарек, страница 116 – Ульф Квенслер

Ми знову рушили в тому ж порядку, що й раніше: Якоб, Мілена, Генрік, я. Якоб встановлює швидкий темп, тоді як ми, решта, часто зупиняємося, щоб звести дух та знизити частоту пульсу. Сонце світить із безхмарного неба, і ми пітніємо, коли йдемо. Кожного разу, коли я обертаюся і дивлюся вниз, я радію тому, як далеко ми піднялися на гору. Можливо, ми вже на півдорозі до вершини.

Якоб схожий на гірського козла, який стрибає набагато попереду нас. І так, я хотіла б рухатися з такою ж швидкістю.

Насправді підйом дається взнаки Мілені та Генріку. Вони червоніють і засапуються, і нам доводиться щоразу довше зупинятися, щоб знизити частоту пульсу до нормального рівня. Мілена п’є воду й задихається:

— Таке відчуття, ніби цьому схилу немає кінця!

Генрік киває на знак згоди, пихкаючи й дмухаючи, нездатний прохопитися словом.

— Мене бісить той факт, що кінця не видно, — веде далі вона. — Думаєш, що це має бути пік, але це все не він.

— Чотириста метрів — це чимала висота, — кажу я. Але ми вже більше ніж на півдорозі.

— Алілуя, — бурмоче Мілена.

— Пройдемо ще трошки? — пропоную я.

— Мені потрібно ще трохи відпочити, — каже Генрік. — Ще трохи.

Його погляд весь час прикутий до схилу гори, що на рівні очей. Він ніколи не дивиться вгору на вершину або вниз на долину. Мілена явно стурбована.

— Як ти почуваєшся, Генріку? Тобі заважає висота?

— Трохи.

Вона торкається його руки, виражаючи співчуття. Генрік вирушає, коли готовий, Мілена за ним, а я, як завжди, — позаду.

Мілена встала між нами, але це мене не турбує.

Місцевість вирівнюється мірою звуження хребта — справа від нас схил майже прямовисний. І ось нарешті ми бачимо пік. Бо напевно це має бути пік? Метрів за сто попереду невелике плато, за яким видно лише блакитне небо.

Проблема полягає в тому, що перед тим, як ми досягнемо плата, хребет ще більше звужується, і остання ділянка включатиме крутий підйом через осипи.

Якоб уже там. Він нагадує мені Людину-павука або когось, хто незграбно піднімається сходами до Будинку веселощів у парку розваг «Грона Лунд». Одна довга нога витягнута, коліно другої підтягнуте до грудей, руки широко розведені. Повільно й обережно він піднімається на схил.

Ми всі зупиняємося, щоб подивитися.

Він востаннє рухає ногою, а потім стає рачки та вривається на плато.

Він негайно встає, повертається до нас обличчям, піднімає руки вгору й кричить:

— ВУУУУ-ХУУУУУ! ААААУУУУУУУУУУУ!

Виє вовком. Хоч хтось зараз у кращому гуморі.

Однак хтось ні.

Генрік дивиться на плато й важко глитає.

Генрік, Мілена та я стоїмо мовчки одне біля одного в цей чудовий осінній день серед безплідного місячного пейзажу Сарека, спостерігаючи, як Якоб виконує на плато свій танець перемоги. Генрік має задумливий вигляд, робить кілька ковтків води.

— Тож ми йдемо туди? — каже він зрештою. Його погляд стежить за хребтом, на якому ми перебуваємо, аж до плато, бачить, що хребет перетворюється на гострий край. Насправді немає іншого способу описати це. З одного боку — обрив до льодовика, якщо ми посковзнемося там, ми можемо й не загинути, але будемо ковзти вниз кілометр або близько того. Але якщо ми зіткнемося з тріщиною або виступаючим каменем, коли наберемо швидкість, нам кінець.

Схил з іншого боку дуже крутий, можливо, не аж такий крутий, що гарантував би вільне падіння в сотні метрів та миттєву смерть, але крутіший за всі, які там траплялися досі.