Онлайн книга «Сарек»
|
З іншого боку до нього підходить Якоб. Генрік зупиняється, переводить подих. Я гукаю до нього: — У тебе все чудово! Це було фантастично! Він дивиться на мене, наші погляди зустрічаються, ми посміхаємося одне одному. — Але, будь ласка, повільніше — у мене тут серцевий напад! Він здається майже щасливим. Якоб зараз лише за кілька метрів від нього. — Почекай, дозволь мені тобі допомогти, — каже він. Ми з Генріком все ще дивимося одне на одного, він там, унизу над прірвою, я тут, угорі. — Ти лазиш як чемпіон, любий, — кажу я йому. Ми знову посміхаємося одне одному, цього разу трохи меланхолійно, завмираємо так ще на кілька секунд, і нам приємно знати, що ми знову друзі. Генрік глибоко вдихає, готується продовжити. Він дивиться вниз, у безодню під ногами. Сотні метрів порожнечі. «Не роби цього, Генріку. Не будь надто самовпевненим, — подумки благаю я його. — Тобі не потрібно кидати собі виклик». Він нахиляється до скелі, заплющує очі. Час минає. У нього знову напад паніки? Він непритомніє? Якоб робить крок ближче, простягає руку. — Ось. Візьми мою руку. Генрік дивиться на Якоба. Я не бачу жодних ознак паніки в мові його тіла, жодної скутості, яка була раніше. Він рухає правою ногою в напрямку Якоба, потім правою рукою, лівою ногою, лівою рукою. Якоб все ще тримає руку. Він усміхається — теплою, запрошувальною посмішкою. Генріку не потрібна допомога Якоба, але він однаково простягає руку, мабуть, тому, що не хоче залишити дружній жест без відповіді. Якоб бере його руку. І є щось у поставі Якоба, що раптом набуває зовсім неправильного вигляду, він напружує своє тіло і, здається, міцно стискає скелю другою рукою, наче він замислюється. Я відкриваю рота, але не встигаю закричати. Якоб сильним ривком тягне Генріка до себе. Генрік втрачає рівновагу, а другою рукою махає в повітрі. Якоб відпускає його руку. Генрік падає. Інтерв'ю з Анною Самуельссон, ІН 880216-3382, 19 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен Мовчання. Ридання. — Ви хочете зупинитися на сьогодні? Мовчання. Ридання. — Ні. Усе гаразд. — Чи хочете ви склянку води? — Ні. Мовчання. Глибокі зітхання. — Я 6 краще продовжила зараз. Тому я не маю… Я не хочу повертатися до цього знову. — Я розумію. Мовчання. — Інколи… ви відчуваєте те, що, як ви знаєте, змінює решту вашого життя? — Ні. — Тож ви не зможете цьому повірити. Коли це станеться. Я маю на увазі, я знаю, що це сталося, але це здається нереальним. — Так. — Іноді я ненадовго зосереджуюсь на чомусь іншому… можливо, лише хвилину чи близько того… а потім, коли я згадую, що Генрік мертвий, що Якоб убив його, то секунду чи дві думаю, який був би кошмар, якби Генрік впав із гори й загинув. А потім мій мозок наздоганяє цю думку, і я розумію… це не кошмар. Це відбулося. — Гм. Мовчання. — Я хотів би поставити вам ще кілька запитань про сам нещасний випадок, якщо можна. — Добре. — Яким, на вашу думку, був мотив Якоба? — Яким був його мотив? — Так. — Добре… його образили. І його авторитет був поставлений під сумнів. — Генріком? — Так. Коли він запитав Якоба, чи не ревнує він. Я відразу подумала, що так, саме так. Генрік і Мілена лежать тут і балакають, і Якоб почувається стороннім. — Гм. — Якщо ви самозакоханий і психопат, ви просто не можете проковтнути таку образу. — Ні. Але від того до вбивства когось — досить великий крок. — Для нормальної людини — так. Як я вже казала раніше. — Гм. — Навіть якщо ви знайдете тіло, ви ніколи не зможете довести, що Якоб його вбив, чи не так? — Напевно, ні, тому ваші показання свідка такі важливі. — Якби Якоб був єдиним, хто вижив, а це й було його наміром, то, звичайно, він би сказав, що Генрік спіткнувся. Ви б не змогли цього спростувати. — Ні. Гаразд, продовжуємо. Отже, що сталося після того, як Якоб убив Генріка? |