Книга Сарек, страница 128 – Ульф Квенслер

В іншій кишені? Тій, на якій я лежу? Я опускаю руку й відчуваю довгий вигнутий контур ножа.

Бігунок повільно та непомітно роз’єднує зубці змійки. Людина опиниться всередині намету дуже скоро, і в цей момент мені потрібно лежати абсолютно нерухомо. Я повинна дістати ніж раніше.

Якомога тихіше я змінюю позицію, щоб дотягнутися до клапана кишені…

Чому, в біса, спортивний одяг і спальні мішки завжди роблять із тканини, яка так шелестить…

І, звісно, клапан застібається на міцну металеву кнопку, одну з тих, які часто можна відкрити тільки двома руками.

Бігунок продовжує свій шлях по вигнутій лінії змійки. Шум, який він створює, розпадається на складники. Я майже чую, як один за одним розкриваються зубчики.

З похмурою, відчайдушною енергією я вставляю ніготь великого пальця між двома частинами кнопки, тягну за клапан однією рукою, натискаючи іншою, і врешті чую клацання, коли кнопка відкривається, шум здається оглушливим, я лежу нерухомо й затамовую дихання, Якоб, мабуть, це почув.

Але розмірений хід бігунка триває.

Швидко лізу в кишеню, виймаю ніж і кладу його на живіт. У такому положенні я зможу непомітно відкрити лезо. Я так думаю.

Зараз панує тиша. Чутно лише дихання. Та людина дихає носом, але це дихання не спокійне та рівне, здається, що це просто намагання не дихати ротом. Потрібно вдихнути і видихнути багато повітря. Частота пульсу підвищена.

Це має бути Якоб. Тепер я абсолютно впевнена.

Він дихає так, наче він щойно виконав якесь фізично важке завдання.

Або, можливо, він схвильований.

Моє обличчя відвернуте від входу намету, але подумки я його бачу, як він стоїть на колінах і дивиться на мене. Він думає, як це зробити.

Я проводжу пальцями по ножу. Перевертаю його іншою рукою. Де основне лезо?

Якоб заходить до намету, і тепер я теж відчуваю його запах. Вологий одяг, шари свіжого та несвіжого поту, кислий, їдкий і гіркий запах водночас. І ще щось, його власний неповторний запах тіла.

Так, щоб він не бачив я відкриваю одне лезо, обмацую його великим пальцем. Так, це саме те лезо. Його довжина близько десяти сантиметрів. Відкриваю до кінця.

Зараз у наметі цілковита тиша, а це, мабуть, означає, що Якоб сидить абсолютно нерухомо й затамував подих.

Він щось бачив? Чи бачив, як ворушився мій лікоть, коли я відкрила лезо?

Страх впиває в мене свої пазурі, і я мимоволі теж затримую дихання, поки не згадую, що я маю дихати, ніби я сплю, моє дихання звучить неприродно, і я проклинаю себе за те, що така вбивця-дилетантка, як я просто чекає моменту коли він кинеться на мене, вирве ножа з моєї руки й притисне його мені до горла: «Дурна маленька суко, ти думала, що я нічого не помітив?»

І я відчуваю слабкість, я не можу нічого зробити, але потім він знову починає дихати, він рухається, і, на свій подив, я розумію, що це ще не кінець. Він нічого не помітив. Здається, ніби він вкладається на матраці біля мене.

Я регулюю положення ножа в правій руці. Міцно перехоплюю його. Кладу свою ліву руку на землю. Коли настане час, я маю намір піднятися якнайшвидше, потім розвернутися й ударити правою рукою.

Цілься в обличчя, яке повинно бути відкритим. Бий, бий, бий.

Я відчуваю, як тіло Якоба торкається мого, його дихання стає ще ближчим, лоскоче моє вухо.

Я глибоко вдихаю. Зараз.

Саме в цей момент я чую голос іззовні.