Книга Сарек, страница 130 – Ульф Квенслер

— Що ти маєш на увазі?

— Ти отямилася через деякий час, і ми допомогли тобі підвестися. Але потім ти знову побігла.

— Я знову побігла?

— Так.

— Як далеко я відбігла?

— До верху. На плато. А потім, коли ти спробувала злізти з цього боку, ти знову впала.

Мілена дивиться на Якоба, і я відчуваю, що в цій історії щось не так. Вона веде далі:

— Ти була у відключці. Ми тебе донесли, потім поставили намет.

Є щось у тому, як вона розповідає цю історію. Вона продовжує дивитися на Якоба, ніби шукаючи його схвалення. Ніби хоче сказати: «Я правильно все кажу? Я кажу саме те, про що ми домовилися, чи не так?»

Ніби проказує домашнє завдання, яке вивчила напам’ять.

Що вони приховують? Що насправді сталося в той час, що перетворився на прогалину в моїй пам’яті? Я продовжую їсти мовчки, гарячково намагаючись придумати можливі сценарії.

Можливо, Якоб намагався вбити мене теж, і Мілені вдалося його зупинити. Зараз вона зосереджується на тому, щоб зберегти його спокій, продемонструвати покірність, розрядити його агресію. Можливо, вона вигадує цю історію, а це означає, що вона знає, наскільки небезпечний Якоб, і що вона розуміє важливість того, щоб він відчував себе в безпеці.

Однак я відчуваю, що цей сценарій також не відповідає дійсності. Є фрагменти інформації, які не підходять один до　одного, хоча я не можу зрозуміти, які саме. Вони ховаються на краю моєї свідомості, але коли я тягнуся до них, вони вислизають.

Можливо, я просто надто втомилася, щоб розгадати головокрутку.

Ми досить довго сидімо мовчки, зосереджуючись на їжі, аж тут Якоб відкашлявся. Він готується говорити, а я уважно слухаю. Після короткої паузи він вимовляє чотири слова:

— Я намагався його врятувати.

Ці слова висять у повітрі, і я знаю, що з кожною секундою вони стають переконливішивими, брехню Якоба буде дедалі важче відрізнити від правди. Але зараз із мого боку було б великою тактичною помилкою вказати, що він бреше, зіткнутися з ним обличчям до того, як я поговорю з Міленою. Ми повинні укласти союз, вдарити по Якобу, коли він цього найменше очікує.

Тому я нічого не кажу. Тепер я знаю: це те, що Якоб представить як свою правду.

«Я намагався його врятувати».

І Мілена, і я знаємо, що сталося, але якщо ми будемо чути це повідомлення знову і знову, «я намагався його врятувати», то, можливо, з часом ми почнемо сумніватися у свідченнях наших власних очей. Почнемо думати, чи не можна по-іншому трактувати побачене? Закрадається невизначеність.

Один із знаків влади, як куля та скіпетр, це здатність стирати межу між правдою та брехнею.

Мілена починає тихо плакати й вимикає налобний ліхтарик. З якоїсь невідомої причини я теж вимикаю свій. Невиразний жест солідарності, мабуть. Згасає остання смужка світла в небі над горами на заході.

Зараз майже непроглядна темрява. Лише налобний ліхтарик Якоба посилає свій промінь у темряву. Холод підкрадається до нас, немов голодний вовк ходить по краях нашого табору.

— Мілено, ти не можеш мені допомогти? — кажу я. — Я подряпала коліно, але мені погано видно.

Я прихилилася до скелі неподалік від того місця, де ми сиділи. Я закатала праву штанину. Збоку на коліні є рана та неприємні садна. Мілена присідає переді мною і при світлі налобного ліхтарика відрізає від рулону з марлевими пов’язками одну смужку. Я розриваю антибактеріальну серветку й очищаю рану і шкіру навколо неї. Пече, але це не так вже й погано. Мілена знімає папір із пов’язки, я випрямляю ногу, і вона притискає пов’язку на місце. Поки вона тре великими пальцями липкі частини, я дивлюся на Якоба. Він вимкнув свій ліхтар. Мені здається, я можу розрізнити його силует, але я не впевнена. Він підкрався ближче, щоб під покровом темряви спостерігати за нами?