Книга Сарек, страница 129 – Ульф Квенслер

— Якобе?

Він завмирає, знову затримує подих.

— Якобе?

Це Мілена.

— Якобе?

Голос Мілени наляканий, майже благаючий.

«Ти жива, — думаю я. — Дякувати Богу».

Якоб деякий час залишається нерухомим, потім розчаровано зітхає, встає з матраца й виповзає назовні. Його рухи вже не повільні й обережні, а надмірно гучні й шалені. Він роздратований.

«Ох, Мілена. Дякувати Богу».

Якоб застібає намет за собою одним довгим агресивним рухом.

— Що? — кидається він на Мілену. Йому якось вдається кричати й шепотіти водночас. Він виривається надвір, підводиться на ноги, і я чую приглушену розмову.

— Мені просто було цікаво, де ти…

Якоб агресивно перебиває її:

— Я шукав запальничку!

Шукав запальничку. Так, звичайно.

Вони йдуть, мабуть, тому, що не хочуть мене будити. Я не чую, що вони говорять, але інтонації безпомилкові: у Якоба сердита й владна, у Мілени оборонна й благальна.

Я роблю глибокий вдих, потім видих.

Безпосередня небезпека минула. Мені поки не доведеться боротися за своє життя. А Мілена жива, що значно покращує мої шанси. Я повинна докласти всю свою енергію, щоб залучити її на свій бік. Ми повинні скласти союз. І вона має бути насторожі, як і я.

Я закриваю ніж і відкладаю його, потім змінюю думку, дістаю його й знову відкриваю лезо. Відтепер він має бути завжди готовим до використання. Якщо мені доведеться

боротися за своє життя, я не хочу втрачати цінні секунди, відкриваючи його. Я кладу його назад у кишеню.

Моє коліно дуже болить. Я розстібаю штани, протягаю в спальнику руку й мацаю його. Травма погана, але здається не дуже серйозною. Кінчики моїх пальців вологі, але не більше того. Кровотеча зупинилася.

Я виповзаю надвір і встаю. У правому коліні відчувається колючий біль, але я на ногах. Я одягаю свою тверду куртку й застібаю її.

Над Сареком опускаються сутінки, десь через пів години поночіє. Ми високо на схилі гори. Далеко внизу річка Рапа тече в нижню місцину. Здалеку чую, як шумить поток.

Якоб і Мілена сидять неподалік і готують їжу. Крізь сутінки ясно бачу блакитне полум’я печі. Мілена помічає мене.

— Анно! — вона встає і підходить. — Як ти почуваєшся?

Підходячи ближче, я бачу, яка вона стурбована, втомлена й нещасна, розгублена. Звісно, смерть Генріка, мабуть, стала й для неї жахливим шоком. Плюс усвідомлення того, що її хлопець — психопат. Що і вона, і я в смертельній небезпеці.

Напевно, вона вже це зрозуміла?

Вона обіймає мене, обіймає і починає мовчки плакати. Я теж обіймаю її, але не кажу ні слова. Якоб спостерігає за нами.

«Я не випускаю з очей вас обох. Не забувайте про це».

Ми досить довго стоїмо, тримаючись одна за одну, нічого не говоримо, нічого не потрібно говорити. Вірніше, говорити потрібно багато, але зараз не слушний час. Мілена плаче.

Ми їмо при світлі наших ліхтарів. Зараз майже зовсім темно. Ніхто не має що сказати. Зрештою я ставлю питання, яке мене хвилювало вже деякий час.

— Як я спустилася?

Якоб і Мілена дивляться одне на одного, але не відповідають. Вони мають вигляд трохи збентежений.

— Пам’ятаю, як я впала, коли бігла. На хребті. Тоді все потемніло перед очима. Я прокинулася в наметі.

Якоб пильно дивиться на свою тарілку, розсовує їжу, робить ще один ковток, але однаково не каже ні слова. Його обличчя закрите. Відповідає Мілена.

— Ти знову втекла.