Книга Сарек, страница 133 – Ульф Квенслер

Саме таким мав бути Сарек. Ми прийшли сюди, щоб пережити такі моменти. Але вийшло не так.

Я повертаюся до намету, і незабаром отвір стає достатньо великим, щоб я могла виповзти. З тим самим нескінченним терпінням я знову застібаю його, проте не до кінця, але достатньо, щоб переконатися, що краї не почнуть теліпатися на вітрі.

Нарешті я надворі.

Стаю на ноги, витягую спину. Клацання кількох хребців, мабуть, найгучніший звук, який я видала відтоді, як покинула свій спальний мішок, але я відчуваю полегшення. Найскладніше позаду.

Навшпиньки відходжу від намету. Мої очі звикли до темряви, та й від зір іде туманне нічне світло. Я бачу чорні контури праворуч, кутасті фігури, що приховують небо. Скаркі та інші вершини. Льодовики слабко світяться, наче люмінесцентні.

Заходжу за скелю, розстібаю штани й присідаю, тримаючи ноги нарізно. Нарешті.

Потім щось чую з боку наметів. Відкривається змійка. Моє тіло реагує миттєво, серце калатає, волосся на потилиці стає сторч.

Я обережно випрямляюся, натягую трусики, термобілизну та штани. Затримую подих і прислухаюся. У моїх вухах тоненько скиглить тиша. Я не чую іншого звуку.

А потім чую.

Я знов почула звуки змійки, а тепер чую кроки, що наближаються. Я лізу в кишеню й дістаю ніж.

Кроки зупиняються, я чую клацання, потім бачу на невеликій відстані промінь налобного ліхтарика. Світліше, темніше, знову світліше. Якоб — бо це, мабуть, він — повертає голову туди-сюди, оглядаючись, оглядаючи місцевість.

— Анно? — Це шепіт, але гучний шепіт, компроміс між двома непримиренними цілями — бути почутим мною, але не розбудити Мілену.

Так, це Якоб.

Як він міг почути, що я виходжу з намету? Я не видала жодного звуку. Це неможливо. Мабуть, він лежав і чекав, поки я встану.

Якоб хоче, щоб я була сама, без Мілени, щоб відволікати мене. І я розумію, що дала йому золоту можливість, але що я мала робити?

Можливо, мені слід було обмочитися, але залишитися з Міленою.

Кроки наближаються, і промінь світла проходить по скелі, за якою я ховаюся. Я піднімаю ніж, готуюся вдарити, мої ноги тремтять від напруги та страху, і мені вдається стримати схлипування, коли воно доходить до горла.

«Дорогий Боже, будь ласка, не дозволь йому знайти мене», — благаю я.

Я така налякана. Я в жаху.

Кроки зупиняються.

— Анно? — Ще один інтенсивний, гучний шепіт, набагато ближче. Він звучить так, ніби Якоб по той бік скелі. Мені важко контролювати дихання, я впевнена, що він мене чує.

Я більше не можу стояти й чекати.

Я біжу.

У режимі повної паніки — знову — я мчуся наосліп просто вперед, не думаючи про те, щоб не шуміти. Гравій летить на всі боки, я шпортаюся, і мій раптовий сплеск швидкості застає Якоба зненацька.

— Якого біса… — Я чую, як він сердито шипить позаду мене.

Я намагаюся збільшити швидкість, ризик зашпортатися і впасти значний, але я маю ризикувати. Я чую його важке дихання — біг вплинув і на нього. Він лише за секунди від мене. Він знаходить додатковий викид енергії, щоб подолати останні кілька метрів.

Річка тепер гучніша, вона схожа на потужний потік, мені здається, що я відчуваю відтінок вогкості на своєму обличчі. І саме тоді, коли я починаю спускатися, пальці Якоба хапають мене за кофту.

Ні-ні-ні.

Я вивільняюся, але він спотикається й падає мені на ноги, через що я теж втрачаю рівновагу, і ми падаємо вниз зі схилу. Я використовую руки, щоби пригальмувати, я торкаюся долонями, але майже того не помічаю, тому що Якоб зумів обійняти мої ноги однією рукою, я відчайдушно намагаюся відірватися, але моя нога застрягла, ми більше не падаємо, а боремося, боротьба на життя чи смерть, я розумію, що впустила ножа, коли впала.