Книга Потерянная в пентхаусе, страница 26 – Христина Холод

Аріандра тихо сміється. М’яко, задоволено.

— Ех, Марічко… — каже вона своїм медовим, тепер вже трохи хриплим голосом. — Ти така… така страсна. Навіть тут, в сингулярності, з тебе енергія пре, як з ядерного реактора.

Я роблю глибокий, тремтячий вдих. На відповідь сил майже нема, але треба тримати марку. Марку божевільної пророчиці-збоченки.

— Це… — ледве видавлюю я з себе, — це не пристрасть, кицько. Це… це зв’язок. З космосом.

— Зв’язок? — перепитує вона, погладжуючи моє стегно.

— Так. Коли два портали… передній і задній… відкриваються одночасно… вони створюють… кротовину. Між вимірами. Моє тіло — це просто провідник. Воно пропустило через себе енергію мільярдів зірок. І викинуло… сюди. Тому мене так трясло. Це… це був побічний ефект космічної телепортації душі. Смертне тіло не завжди витримує таке навантаження. Але воно… очищує.

Вона заворожено мовчить, переварюючи мою чергову геніальну порцію науково-езотеричної маячні.

— Космічна телепортація душі… — шепоче вона. — Як же це… красиво. Ти відчула зорі?

— Я, блядь, сама стала на мить надновою зіркою, — хрипло відповідаю я. — Тепер ти розумієш, чому мені так потрібен борщ? Треба відновити матеріальну оболонку. Інакше я просто розчинюся в цій чорній дірі і стану чистим духом. А хто ж тоді буде вводити в тебе перламутрове мило? Подумай про це.

Оргазмічний шторм минув, залишивши після себе приємну, розслаблену порожнечу і запах уявного борщу в повітрі. Ми знову пішли. Вкотре. Безцільно, без надії, просто переставляючи ноги в цій нескінченній, сука, чорноті. Я вже настільки звикла до цього стану, що мені здавалось, я так народилась — блукаючи в темряві за руку зі сліпою німфоманкою. Це стало моєю новою нормою.

І раптом… Щось змінилось.

Я першою це відчула. Легкий, ледь вловимий рух повітря. І запах. Незнайомий запах. Запах вогкої землі, мокрого листя і… і ще чогось. Озону. Як після грози.

Аріандра теж зупинилася, підняла голову.

— Ти чуєш? — прошепотіла вона.

Я нічого не чула. Але я відчувала.

І тоді я побачила. Не світло. Ні. Я побачила сірий прямокутник. Він з’явився попереду, в темряві, ніби хтось прорізав у чорному оксамиті діру. Він ставав все більшим, яскравішим…

— Це вихід… — ледь вимовила я, не вірячи власним очам.

Ми кинулись туди. Не йшли, а бігли, спотикаючись, тримаючись одна за одну, як дві врятовані з тонучого корабля. І ми вивалились…

…на дах.

Під ногами був шорсткий, потрісканий руберойд. Над головою – бездонне, темно-сіре, затягнуте хмарами небо. Ні сонця, ні місяця. Просто сіра, розмита ковдра.

Я дивилась навколо, і моє серце калатало, як скажене. Це був дах багатоповерхівки. Нашого будинку. Але… але місто… воно було не таким. Всі будинки, що я бачила навколо, були старими, покинутими. Вікна вибиті, стіни потемнілі від часу. А між ними, крізь асфальт, пробивались величезні, дикі дерева. Плющ, схожий на зелені вени, обплітав цілі будівлі. Це було місто, яке природа почала забирати назад. Тихо, безшумно. Ні машин. Ні людей. Ні вогнів. Тільки сіре небо і шелест листя.

— Марічко, де ми? — її голос тремтів, вона міцно тримала мою руку, бо для неї нічого не змінилося – була темрява, і є темрява.

А я не знала, що відповісти. Моя теорія про чорну діру, про кінець світу, про інший вимір — все це зараз здавалося дитячим лепетом. Бо переді мною була… Вона.