Онлайн книга «Потерянная в пентхаусе»
|
Окей. Ось він, момент істини. Момент, коли я, Роксолана-самозванка, повинна перетворитись на Марічку-дослідницю. Я глибоко вдихаю (вже вкотре за цю вічність), сідаю навпочіпки, щоб не втратити рівновагу і не впасти пикою в цю чорну безодню. Все на дотик. Все, блядь, на дотик. Моя рука обережно, як сапер на мінному полі, рухається вперед, поки не знаходить м'яку, теплу тканину її сукні. Є контакт. Тепер — найскладніше. Знайти "об'єкт дослідження". Я починаю водити долонею, намагаючись зорієнтуватися. Сідниці... так, ось вони, дві. Пружні, гладенькі... Так, Роксолана, не відволікайся, сука, ти науковець, а не збоченка! Ти маєш знайти центр. Епіцентр. Нуль, з якого все починається. Я знаходжу улоговинку між сідницями і обережно, виставивши вперед вказівний палець, як спис, починаю рухатись вниз. Ось воно. Щось м'яке. Вологіше, ніж усе навколо. Отвір. ПОРТАЛ!!! Бінго!!!! Я, блядь, геній орієнтування в темряві!!! "Настав твій час, моя космічна жрице!" — думаю я, слинявлячи свої пальці, як це робила вона (а хулі, традиція є традиція!), і рішуче, але ніжно, вводжу два пальці... всередину. Тієї ж миті звідти, зсередини, виривається тихий, здивований скрик: — Ой! А потім її голос, сповнений незрозумілої для мене нотки... веселощів? — Марічко... це... це не той портал. Це, так би мовити, парадний вхід. А нам треба до чорного ходу. Він трохи вище. БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!! Я, курва, промазала!!!! Я залізла не в ту дірку!!!! Я, велика дослідниця анальних глибин, великий знавець географії чужих сраниць, сплутала, блядь, пізду з дупою!!!!! ЯКИЙ СОРОМ!!!!! Який, в сраку, позор для всієї нашої майбутньої цивілізації!!!!! Це наче Колумб, який шукав Індію, а знайшов Америку, тільки в сто разів більш принизливо!!!! Мої щоки палають, як доменна піч. Я миттєво висмикую пальці, наче доторкнулася до розпеченої праски. Слава богу, слава чорній дірі, що вона не бачить мого червоного, як помідор, їбала!!!! — Я... я перевіряла... периметр, — швидко знаходжусь я, намагаючись врятувати залишки своєї репутації. — Треба ж спочатку вивчити... сусідні галактики... перед тим, як занурюватись у центральну чорну діру. Безпека понад усе! — Ааа... розумно, — довірливо погоджується вона. ФУУУУУХ, пронесло!!! Я витираю свої "дослідницькі" пальці об власну сукню. Друга спроба. Цього разу – більш ретельно. "Трохи вище", кажеш? Окей. Я знову знаходжу ту саму улоговинку і обережно, сантиметр за сантиметром, повзу пальцями вгору... Так... ось... здається... так, воно. Таке маленьке, стиснуте... ніби чекає. Молитовно зціпивши зуби, я прицілююсь... і вводжу. Цього разу – точно туди. Заходить туго. Набагато тугіше, ніж було в мене. "Дівчинка явно не готувала свій портал до візиту куркою-гриль", — зверхньо думаю я, відчуваючи себе досвідченим ветераном. Я повільно пропихаю спочатку один палець, потім другий. Її тіло напружується... а потім... — Оооооххххх..... З темряви доноситься протяжний, низький, вібруючий стогін. Такий щирий, такий... щасливий. Я відчуваю, як м'язи всередині неї починають стискатись і розслаблятись навколо моїх пальців, ніби пульсуюча медуза. — Таааак.... — шепоче вона. — Ось він.... справжній... В тебе такі... такі впевнені пальчики, Марічко... відразу видно — професіонал... Оооо.... яка... яка в мене глибина...? Ти відчуваєш дно? Чи... там нескінченність...? |