Книга Потерянная в пентхаусе, страница 23 – Христина Холод

З мого горла виривається хриплий, схвильований смішок.

— Як... як я можу це забути, кицю? — шепочу я, і мої пальці починають рухатись швидше, агресивніше, намагаючись імітувати ритм вірша. — Це... це ж основа моєї філософії! Без надії... сподіватись! Вводити в себе... і вірити, що там, на морозі... розквітнуть... барвисті квітки... ААААААХХХ!!!!

Я відчуваю, як все її тіло напружилось, як струна. Вона видає довгий, пронизливий, майже болісний крик, який луною прокочується по нашому чорному космосу. І всередині неї... мої пальці відчувають швидку, гарячу пульсацію. Сильну. Здається... я все-таки знайшла її іскри. Або, принаймні, спровокувала коротке замикання. Леся Українка, курва, знала, що робила. Як і ця незрівнянна, геніальна сука Марічка. І я, її жалюгідна, але дуже талановита тінь.

Її крик, гострий, як лезо, розрізає тишу, і моя рука з пальцями всередині відчуває, як її портал, її чорна діра, її маленька, але така чутлива, бляха-муха, галактика починає здригатися, як під час землетрусу. Вона вібрує, пульсує, стискається навколо моїх пальців так сильно, що я майже чую "хрум-хрум". Це було... потужно. Дуже, блядь, потужно. Я, здається, випадково натисла на кнопку "самознищення", і воно їй сподобалось!

Крик переходить у довгий, тремтячий видих, схожий на звук повітряної кульки, з якої повільно випускають повітря. Вона обм'якає, опускається животом на підлогу, а мої пальці, виконавши свою героїчну місію, опиняються в пастці — затиснуті її розслабленими, але все ще міцними сідницями. Вона дихає важко, шумно, як людина, яка щойно пробігла марафон... чи пережила візит Лесі Українки з батогом.

Кілька хвилин ми лежимо (я — навпочіпки, вона — пластом) в цій поворотній тиші. Тиші, в якій тепер дзвенить її задоволення. Я обережно витягую свої пальці, тепер вже мокрі не від слини, а від... ну, від соків космосу, скажімо так. Витираю їх об свою нещасну сукню, яка вже бачила більше за весь цей вечір, ніж я за все життя.

Вона глибоко, шумно вдихає і видихає.

— Еххх, Марічко... — її голос слабкий, втомлений, але такий, сука, щасливий. Наче вона щойно з'їла три кілограми найсмачнішого в світі морозива.

"ЩО, БЛЯДЬ, ЩЕ?!?!?" — панікує мій мозок. "ЗАРАЗ ВОНА ЗАХОЧЕ, ЩОБ Я З'ЇЛА ЇЇ НІГОТЬ, БО 'ТИ ПИСАЛА, ЩО ЦЕ КРУТО'?!?!"

— Я згадала... — продовжує вона тим же мрійливим, розслабленим голосом. — Ти ж... обіцяла мені борщ зварити.

Пауза.

БОРЩ, БЛЯДЬ?!?!?!

Після Лесі Українки... після страпона... після анального оргазму... вона згадала про БОРЩ?!

Мої брови, яких вона, на щастя, не бачить, злітають кудись до лінії росту волосся.

— Справжній, — продовжує вона, і я чую, як вона посміхається. — Український. Наваристий. Щоб ложка стояла. Зі сметаною. І з салом... таким, з проріззю... і з часником. І чорний хліб. Щоб ми сіли... і разом їли. Прямо з однієї миски.

Вона знову глибоко зітхнула, і це зітхання було сповнене такої туги, такого світлого суму за нездійсненою мрією... що я ледь не розплакалась. Від сміху. Це було вершиною абсурду. Найвищою точкою цього вечора. Вищою за БДСМ-пенсіонерів і паралельні світи. Найкраща прелюдія до анального фістингу – це, виявляється, обіцянка нагодувати борщем.

— Шкода... — з сумом додала вона. — Світла нема. І ми тут... в чорній дірі... і ніякого борщу...