Онлайн книга «Потерянная в пентхаусе»
|
Я повільно починаю ворушити пальцями, досліджуючи її внутрішній світ, який, чесно кажучи, виявився не таким вже й безмежним. "Нескінченність, ага. Три з половиною сантиметри нескінченності", — цинічно відзначає мій мозок. — Там... там видно зорі... — урочисто проголошую я, продовжуючи делікатно ворушити пальцями. — Ооооо... зорі..... я... я бачу їх... я бачу... ооооххх.... так... досліджуй мене... досліджуй... глибше.... Її стогони наповнюють цю чорну порожнечу. І знаєте що? Це було... непогано. Набагато краще, ніж коли пхали в мене. Стояти на роздачі виявилось приємніше, ніж на прийомі. Можливо... можливо, я все-таки народжена для того, щоб бути верховною жрицею. Треба тільки купити собі карту людського тіла. Щоб більше не плутати галактики. Мої пальці всередині неї, як двоє сліпих кошенят в чорному оксамитовому мішечку. Вони тицяються в теплі, пружні стінки, намагаючись намацати хоч якісь орієнтири в цьому живому лабіринті. Він дійсно вузький. Такий... незайманий, наче в нього ніколи не входило нічого більшого за вказівний палець проктолога під час медогляду. Це водночас і збуджує, і змушує відчувати якусь, блядь, відповідальність! Я ж, в її очах, Колумб, що відкриває нові землі! Я починаю уявляти собі це все. Як виглядає її портал? Чи він рожевий? Чи червоний? Чи, може, враховуючи її любов до всього містичного, він фіолетовий з золотими прожилками, як аметист? Мої пальці повільно кружляють, намагаючись передати мені хоч якусь інформацію, а її стогони стають густішими, глибшими, заповнюючи собою всю чорну діру. Вона рухається в такт моїм рухам, насаджуючись на мої пальці, і я розумію, що мені... мені це, курва, подобається! Я відчуваю себе, як, блядь, диригент, що керує цілим оркестром стогонів та скорочень м'язів! І тут, на самому піку її екстазу, коли вона вже дихає, як загнаний кінь, її голос раптом стає тихим, змовницьким, сповненим нової порції хтивої ностальгії. — Ооо... Марічко... — шепоче вона, і її гарячий подих лоскоче мою руку. — Я... я зараз згадала... пам'ятаєш... твою найулюбленішу фантазію? "НАЙУЛЮБЛЕНІШУ, БЛЯДЬ?!?!?!" — мій мозок в паніці починає перебирати варіанти. "ЩО МОЖЕ БУТИ КРУТІШЕ ЗА МИЛЬНУ ОПЕРУ В ДУПІ?! ЩО?! КОЛЕКТИВНЕ САМОСПАЛЕННЯ ЗА ДОПОМОГОЮ КЛІЗМИ З БЕНЗИНОМ?!!?!" — Ту... про Лесю Українку... "ПРО КОГО, БЛЯДЬ??!?!?" Я на мить завмираю, і мої пальці перестають рухатись. З темряви доноситься розчароване "мммм?". Я швидко відновлюю рух, не даючи їй запідозрити моє повне, тотальне, абсолютне нерозуміння. — ...де вона... наша домінатрікс, — продовжує Аріандра мрійливо. — В чорному шкіряному корсеті, з батогом... і зі страпоном. Таким великим, чорним. І вона має нас обох. Спочатку мене, потім тебе. А потім разом. І шмагає батогом по сраці, і читає... читає "Contra spem spero!". Прямо під час... "Я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки, буду сіять квітки на морозі, буду лить на них сльози гіркі...". Оооххх... Ти така... така вигадниця, Марічко... так поетично... Я СТОЮ РАКОМ НАД ЇЇ СРАКОЮ, З ДВОМА ПАЛЬЦЯМИ В ЇЇ ДУПІ, В АБСОЛЮТНІЙ ТЕМРЯВІ ПОСЕРЕД НЕВІДОМОЇ ХУЙНІ, А ВОНА МЕНІ, БЛЯДЬ, РОЗПОВІДАЄ ПРО БДСМ-ВЕЧІРКУ З ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ ЗІ СТРАПОНОМ!!!!!!! ЦЯ МАРІЧКА, СУКА, НЕ ПРОСТО ЗБОЧЕНКА!!!! ВОНА — НАЦІОНАЛЬНА ГЕРОЇНЯ!!! Вона перетворила класикиню української літератури на ікону БДСМ! Це ж, блядь, рівень! Це так охуєнно, що в мене навіть в дупі почало свербіти від захвату і поваги!!!! |