Вурдалак - читать онлайн книгу. Автор: Сергей Пономаренко cтр.№ 32

– Потім, – старик тяжко вздохнул, – мій старший син, Григорій, уночі побачив у вікні покійного молодшого брата, той виманював з хати його молодшеньку. Дитина вже йшла до дверей, та Григорій не дав лиху статися. Вибіг він на подвір’я, але брат-покійник устиг дати драпака. Уранці мешканці села зібралися на сход, щоб вирішити, що робити, як покінчити з упирями. Дар упирі мають незвичайний, виманюють жертву вночі, коли вона спить і їй здається, що все це відбувається уві сні. Коли упирі потроху кров п’ють, натомість отруту всередину пускають, людина незабаром помирає, наче від хвороби, і сама стає після смерті упирем. А якщо одразу випивають усю кров, то мрець уже не підводиться.

Пішли ми на кладовище і розкопали могили тих, хто помер після появи у селі упиря. Більшість трун виявилися порожніми, а де небіжчики лежали, то виглядали як живі – повні, ситі, у деяких навіть на губах була кров. Розправилися з ними, як і слід розправлятися з упирями, потім спалили. А наступної ночі прийшли упирі на чолі з Веніаміном, і зав’язалася битва. Здолали вони нас, живими залишилися тільки я та моя онука, але й вампірів стало менше, серед них були мій молодший син із жінкою. Пообіцяв я упирям, що вірно служитиму їм, тільки хай не чіпають онуку, Оксанку. – Старик сокрушенно помотал головой, и по его морщинистой щеке скатилась слеза. – Зв’язали вони мене страшною клятвою. Випили кляті упирі кров зі скотини, собак, знелюдили поблизу хутір, націлилися на сусіднє село. Оксанка, нічого мені не сказавши, спробувала втекти до сусіднього села, розповісти страшну правду про нас. – Старик снова тяжко вздохнул. – Однак заблукала вона в лісі, знайшли її упирі… Я в ногах у них валявся, просив пожаліти Оксанку. Вони пожаліли, – голос старика дрогнул, – відрізали їй язика! Я був радий, що залишили її живою, але так і не вберіг її, мою квіточку любу!

– Чого ж ти, старий дурню, удень, коли кровопивці сплять безпробудно, не порішив їх? Чи розуму не вистачило?!

– Так не всі вони тут переховувалися, є в них десь у лісі таємне лігво. Частина їх у підвалах своїх хат днює, а інші в лігві ховаються. Потім вони міняються схованками.

– Так що, старий, не всі упирі тут?! – разозлился молодой казак. – Ми поїдемо, а вони будуть і далі лихо чинити?! Де вони ховаються? Кажи негайно!

Старик горестно пожал плечами:

– Якби я знав, то, може, і ваша допомога не потрібна була б… Ховаються вони в лісі, а де саме – хтозна.

– Як нам їх знайти? – Седоусый взял старика за плечи и посмотрел ему в глаза так, словно хотел заглянуть ему в душу. – Ти казав, вони міняються місцями – коли це станеться? Скільки їх іще є?

– Наступної ночі це має статися. Тут п’ятеро, виходить, там четверо залишилося і їхній ватажок – Веніамін. Усього п’ятеро.

– Сподіваюся, ти не брешеш, старий! – Седоусый убрал руки с его плеч и добавил: – Інакше на тебе чекає люта смерть!

– Смерті я не боюся. – Старик вытянул, освободив от рубахи, шею. – Рубай хоч зараз! Через онуку був холуєм в упирів… Тільки прошу, панове козаки, дати мені побачити, як ви їх усіх у пекло спровадите разом з триклятим Веніаміном – горіти йому вічно в пекельному вогні!

– Добре! Розповіси нам, як подолати цю нечисть? Адже вона вночі силу має неймовірну, а мерця шаблею не зарубати.

Базыль все это время чувствовал себя, как в полусне, рассказ старика едва пробивался в его сознание. Его лихорадило, целая рубашка и свитка, которые дали ему казаки, не могли его согреть, хотя солнце уже поднялось и дарило тепло летнего, июньского дня.

– Малий, що з тобою? – Седоусый заметил его состояние и подсел ближе.

Старик отвлекся от рассказа об упырях и, прищурившись, с ненавистью произнес:

– Покусали його упирі – тепер і він стане одним з них.

Молодой казак вскочил, выхватил саблю из ножен и занес ее над Базылем, но седоусый прикрыл того рукой и строго сказал:

– Не чіпай малого!

– Ти чого, Назар?! – взвился молодой казак. – Він же незабаром стане упирем, та й не нашої він віри – бачив у нього, коли він перевдягався, латинський хрест на шиї!

– А я бачив його рану – укусили, а кров не пили! Засіб є, який йому допоможе!

Седоусый стянул с дрожащего от лихорадки и страха Базыля свитку и рубашку, снял повязку с раны, которая все еще кровоточила. Подошел к выложенным в ряд телам упырей с пробитым колом сердцем. Выбрал молодую женщину, сейчас ее лицо было спокойно и прекрасно. Не верилось, что она была исчадием ада и погубила не одну христианскую душу. Седоусый наклонился, взял пригоршню земли и смешал ее с кровью женщины-упыря. Вернувшись к Базылю, он приложил землю к ране и плотно ее примотал. Базыль с удивлением отметил, что, после того как к ране приложили прохладную землю, ему стало легче.

– Як твоє ім’я, хлопець? – спросил седоусый.

– Базыль…

– Якесь чудне! – недовольно покрутил головой горбоносый казак.

– Василь по-нашому, – улыбнулся седоусый. – До ранку тобі має полегшати. То нічого, що ти віри латинської, головне, що віриш в нашого Господа Бога, а йому все одно, як ти хрестишся, важливіше, щоб віра в серці твоєму була!

– А якщо хлопцю не полегшає? – скептически произнес молодой казак.

– Тоді й думати будемо! – отрезал седоусый и вновь обратился к Базылю: – Де твої рідні, чому ти опинився в цьому краї?

Базыль испытывал доверие к седоусому и сердцем чувствовал, что тот его в обиду не даст. Поэтому он не стал таиться и рассказал о гибели родителей в Нежине.

– Так він ще й лях! – воскликнул молодой казак.

– Війна робить жорстокими серця, і тоді все на світі стає двоколірним, – сказал седоусый. – Є ворог і є друг – іншого не дано. Батько Хміль підняв повстання, і його підтримали народ і козаки не просто так. Земля ця споконвіку була наша, українська, а ми тепер на ній не господарі – холопи у ляхів. Нашу віру православну ляхи утискали, закривали наші церкви, влаштовували в них костьоли. Коли була згода між нашими народами, то не було війни, а воювали ми проти спільного ворога – Оттоманської Порти і кримських татар, які чинили набіги на наші землі, грабували і вбивали, обертали селян на рабів. Хочеш, Василю, жити на нашій землі? Приймай наші закони, поважай наші звичаї і віру і не нав’язуй свою. Коли всі так будуть робити, запанують мир і злагода між нашими народами. До речі, щоб ти знав, Василю, серед славного козацького лицарства досить багато ляхів і людей інших національностей.

Базыль, слушая седоусого казака, доверчиво смотрел на него. Тот не был похож на кровожадного убийцу, каким из разговоров шляхтичей вырисовывался образ казака-повстанца. Седоусый спас его и от упырей, и от яда упыриного, впрыснутого в рану, и от своих спутников.

– Назар, досить марно теревенити! – вмешался горбоносый казак. – Зараз нам треба придумати, як зустріти вночі упирів. Їх буде п’ятеро, а нас усього троє.

– Було б срібло, вилили б кулі, – задумчиво произнес седоусый Назар. – Кажуть, вони допомагають здолати цю нечисть.